<< Главная страница

Химера лIсового озера, або Митькозавр Iз ЮркIвки



Категории Ярослав Стельмах ()Ў ./ 13 Клас (hid)Ў ../../SCHOOL/13class/

Оригинал
Роздiл I Зоологiя i комахи. Вiдпустiть нас до бабусi Коли ми склали iспити i п'ятий рiк навчання нарештi скiнчився, на збори, присвяченi цiй знаменнiй подiï, прийшла i вчителька ботанiки Iрина Семенiвна. — Любi дiтки! — вона завжди казала дiтки чи дiточки. — Ви вже учнi шостого класу, з чим я вас вiтаю i повнiстю приєднуюсь до тих хороших побажань, якi ви щойно почули вiд присутнiх тут педагогiв. Хочу вам ще раз нагадати — учитися в шостому класi де в чому легше, а де в чому труднiше, нiж у п'ятому. Ми з вами, зокрема, будемо вивчати зоологiю... Той, хто не знав нашоï ботанiчки, мiг би подумати, що цiлiсiнькими днями ми тiльки й сушили голови над тим, як би пiд ïï керiвництвом ще глибше зрозумiти навколишнiй свiт. Насправдi ж ми мало любили ботанiку, та й не можу сказати, щоб i зоологiя вигравала в нашiй хлоп'ячiй уявi привабливими веселковими барвами. — Так от, любi дiточки, — правила далi ботанiчка, — для того, щоб збудити вашу цiкавiсть до нового предмета, щоб продовжити добру традицiю наших старших класiв, вам треба за лiто зiбрати колекцiю комах. — Ого, — перебив ïï Шумило, — та якщо всi школи вiзьмуться до цього дiла, наступного лiта вже не буде чого ловити... — Пам'ятаєте, я розповiдала вам, як збирати таку колекцiю?.. Тепер i я згадав стоси невеликих коробок iз скляним верхом, що припадали порохом у кабiнетi зоологiï. — А можна вдвох збирати одну колекцiю? — схопився з мiсця Митько. — Можна, тiльки щоб i видно було, що ïï робили двоє. Така колекцiя має бути бiльшою i кращою... Тiльки не так, як у минулому роцi. Цим вона натякала на гербарiй рiдного краю, який треба було зiбрати минулого лiта. Тодi ми й не думали збирати його, а потiм Митько таки знайшов якийсь гербарiй, ми його пiдписали i здали, навiть не поцiкавившись, що воно таке. А потiм до школи прибiг старший Митькiв брат, з голосним скандалом забрав той альбом i нам'яв Митьковi вуха. Виявилося, що то гербарiй зовсiм не рiдного краю, бо мiстив зразки рослин Далекого Сходу, по-друге, вiн належав навiть i не Митьковому братовi, а котромусь iз його приятелiв. А по-третє, з'ясувалося — приятель теж узяв його на два днi в себе на роботi. — Чому тебе та колекцiя муляє? — запитав я Митька, коли йшли додому. — I звiдки така зацiкавленiсть? — А тому, що тепер нас точно вiдпустять до моєï бабусi! Тут слiд зазначити, що ми з Митьком давно мрiяли поïхати до Юркiвки, села, де жила Митькова бабуся... — Уявляєш собi? — казав Митько. — Лiс. А в лiсi озеро. А на березi курiнь. А в куренi — ми. А поруч багаття. I казанок iз юшкою. I роби собi, що хочеш. Хоч на головi стiй. А кругом — нi душi. Отож ми й докучали моïм батькам (Митьковi були не проти), канючили мало не щодня: — Вiдпустiть, ну вiдпустiть нас до бабусi! Але батьки дуже сумнiвались, чи пiде це на користь у першу чергу самiй бабусi, а потiм уже нам. Проте хлопцi вмовмили батькiв i вирушили до бабусi... Дорога, мандрiвка, навiть зовсiм недалека, викликає в нас вiдчуття якихось близьких, несподiваних i навiть таємничих подiй. А тут ми самi ïхали аж куди — цiлу нiч поïздом, потiм ще треба години пiвтори автобусом. Це вам не туристський похiд на один день, коли разом iз класом iдуть майже всi викладачi школи... Коли я прокинувся, вже розвиднiло. Митько тихенько сопiв iз правицею в кишенi, на столi видзвонювали склянки з чаєм, точнiше з-пiд чаю. — До речi, — зазирнув до купе провiдник, — менi здається, зараз ваша станцiя, молодi люди. Я штовхнув Митька i простяг руку по рюкзак. Роздiл II Знайомство з майбутнiм майстром спорту, — а також з бабусею, ентузiастом музичноï освiти i дiдом Трохимом [...] До бабусиноï хати лишилось вже зовсiм недалеко, коли попереду почулося якесь виття, та зразу ж i замовкло, затнулось на найвищiй нотi. — Це що? — запитав я. — Не знаю, — стенув плечима Митько. — Може, корова якась чи бугай. — Нiколи не думав, що корова може отак вити. — О, ти не знаєш тутешнiх корiв, — пояснив Митько не зовсiм упевнено. — Вiд них усього можна чекати... Дiзнатися про коров'ячi здiбностi я не встиг, бо той самий звук почувся знов i знов урвався. — Стривай, стривай, — наморщив лоба Митько. — Ось бабусина хата, а оце... Та нi... але ж, мабуть, таки так. Ну й дивак... Хоча... Звiсно, ця словесна плутанина нiчого менi не пояснила, i я вже смикнув друга за рукав курточки, коли почув: Митю, Митюню, — i побачив, як старенька, огрядненька жiнка iз цебром у руцi кинулась вiд клунi нам назустрiч. — Бабуню! — Онучку! Одведемо на мить нашi очi вiд цiєï зворушливоï сцени i скористаємося з нагоди, щоб роззирнутися довкола. Нi, не вдалося, бо увагу мою негайно привернуло вiкно через дорогу, звiдки знов ревонуло. Може, справдi, корова забралася в хату, та й не знає, сердешна, як вилiзти, — подумав я. — Гнате, Гнате, перестань, ïй-же бо! — загукала Митькова бабуся. — Перестань, дай хоч з онучком хвильку погомонiти. — А-а, приïхав, — долинуло у вiдповiдь. Нараз фiранка гойднулась, метнулася вбiк, i ось уже у вiкнi з'явився розчервонiлий вусатий здоровань iз тромбоном у правицi. — Здоров, Дмитре! Он воно що! — То це ви! — зареготав Митько. — Здрастуйте, дядьку Гнате. Я так i не додумав, хто це. Точнiше, спершу думав — ви, а потiм, нi, думаю, не ви. Потiм знов думаю — ви, а потiм... — Я, я, а хто ж, — доброзичливо розсмiявсь вусань i розвiв руками, мовби i собi дивуючись, що це вiн узявсь до такого заняття. По — вуличному звали його Фа-Дiєзом. — А ви ж позаминулого року на мандолiнi грали. Так тихо було... I приємно. — А, мандолiна, — одмахнувсь той. — Тромбон — оце, я тобi скажу, да! — А я тобi скажу, Гнате, — вставила й собi бабуся, — досить уже на сьогоднi. — Та я ж i кiнчаю. Все. Заради такого випадку... А це хто з тобою? — накинув цiкавим оком на мене. — Ой, i справдi! — сплеснула руками бабуся. — Я, — озвавсь я. Отак i вiдбулося наше знайомство... Роздiл III Озеро. Змiï люблять сiно. ...I ось уже ми йдемо, навантаженi рюкзаками з ïжею й усякою всячиною, туди, де за рiчкою шумить верховiття, де голубiнь неба заглядає в синь лiсового озера, де птахи радiють погожiй днинi, куди вабить нас вiльне життя. — А головне, — казав дорогою Митько, — ти завважив, яка бабуся? Нi слова не сказала. Iнша вже почала б: Ой, та куди ж ви йдете? Та що вам там потрiбно? Не купайтесь, бо втонете! Та не ходiть у лiс, бо заблукаєте! А моя — нi слова. — Так, — погодивсь я, — бабуня, що треба. — А що нам у селi робити? Хлопцiв тут малувато, та й тi всi заклопотанi, — то город сапають, то по господарству... А я, було, позаторiк i собi спробував сапати, i що ж ти думаєш? Виполов якусь розсаду, а бур'яни полишив. Тут такi бур'яни ростуть, зовсiм на бур'яни i не схожi. Подивишся, — нiби якась городина, а воно нi, виявляється. Так мене пiсля того й близько до городу не пiдпускали. Хотiв дров нарубати — полiняка вiдскочила й по лобi мене як трахне! Тиждень iз Ґулею ходив, а сокиру вiд мене ховати стали. Хотiв навiть корову помогти доïти, так мало того, що вона хвицялась, як скажена, так iще й мою панамку зжувала. — То ж позаторiк! Ти ще малий був. Проминувши йоле, ми наблизились до рiчки. По дорозi хлопцi знов стикнулися з Василем на велосипедi. Неподалiк, на пагорбi, виднiла якась безформна купа. Ми кинулись уперед. — Та це ж курiнь був! — перший здогадавсь Митько. — А сiна скiльки! — радiв я. — Та цей курiнь вiдремонтувати — раз плюнути. I мiсцинка яка зручна. Цiкаво, хто тут жив? — Не пiдходь! — тукнув Митько i заходивсь бiгати навколо купи палiччя й сiна, штрикаючи в неï з усiх бокiв держаком сачка. — Що з тобою, Митю? — здивувавсь я. — Нема! — вдоволено мовив приятель. — Тепер можна й ремонтувати. — Чого нема? — Змiй! Вони, знаєш, як сiно люблять! Забереться й чекає, поки ти на неï сядеш. I все! Взагалi, тут треба бути обережним, — говорив Митько, випорожнюючи рюкзак. — Лiс усе-таки, хоч яка, а все ж глухомань. Як укусить щось чи що скоïться — до села бiгти далеченько...
Роздiл IV Таємничий i бр-р-р-р який страшний. Хороший хлопець. Нервовi можуть далi не читати. Ми приходили до озера щодня. Набирали харчiв, дорогою ганялись iз сачками за всякими мурашками i один за одним. Бiля озера вилежувались на сонцi i купались у теплiй водi. Але одного ранку вiдбулась подiя, яка трохи змiнила i наше життя, i нашi подальшi плани. Коли ми, як завжди, з галасом вискочили з-за дерев на берег, то побачили: в нашому озерi купається якийсь хлопець. — Принесло ж сюди цього велосипедиста, — буркнув Митько. Але той, уздрiвши нас, хутко вилiз на берег i весело загукав: — Привiт дослiдникам! I вам покупатися скортiло? Ех, водичка — що треба! Це вам не рiчка! — Добридень, — озвались ми трохи спантеличено, бо нашi з ним останнi зустрiчi не дуже схиляли до дружньоï розмови. Василь показав знайдений шматок бурштина й таємничо сказав про те, що в озерi хтось живе. Друзi були не в найкращому настроï, проте, згадавши шкiльнi витiвки, розвеселилися. Ми вирiшили по черзi вартувати, щоб чудовисько зненацька не напало на нас, чи хоча б не проҐавити його, якщо воно вилiзе з води. Вранцi, прокинувшись, ми побiгли до озера вмитись. I тут Митько став мов укопаний, а я з розгону наштовхнувся на нього. — Дивись, — тихо сказав вiн менi. На вогкому пiску коло самоï води хижо вимальовувались вiдбитки здоровенних i страшних лап. — Як у крокодила, — визначив я, нервово озираючись на озеро. — Значить, не збрехав, — хрипко додав Митько. Це дало поштовх до роботи Митьковому мозковi. Сергiй та Митько вирiшили взяти книжки з зоологiï в бiблiотецi, щоб бiльше дiзнатися про чудовисько. Роздiл VI, який проливає свiтло на наших предкiв i ще на дещо. Ну й Митько! — Скажiть, якi молодцi, — дивувалась бiблiотекарка, коли ми втретє прийшли мiняти книжки. — Цiлими днями читають. А ви не перевтомитесь? — Авжеж, молодцi, — бурмотiв, виходячи з бiблiотеки, Митько. — Скiльки читати — з глузду можна з'ïхати. А на восьмий день вивчення зоологiï Митько висловив смiливе наукове припущення, яке я захоплено сприйняв. — Слухай ось, — Митько втупився у книжку. — Багато вiкiв серед жителiв схiдноï частини Iндонезiï ходили легенди про страшних, ненажерливих драконiв. Казали, що з пащ ïхнiх вилiтає вогонь, а здобич вони вбивають одним поглядом злих очей. Голландськi вченi, котрi записали цi розповiдi, звiсно, не повiрили в ïх правдивiсть. Однак ученим здалося, що опис жахливих драконiв нагадує давно вимерлих хижакiв- динозаврiв. У 1912 роцi цi розповiдi пiдтвердив один голландський льотчик. Вiн був першим європейцем, який на власнi очi побачив драконiв острова Комодо. Лiтак його здiйснив вимушену посадку, i кiлька мiсяцiв цей чоловiк прожив буквально в оточеннi гiгантських химер. Однак його розповiдям теж не повiрили, бо льотчик повернувся звiдти нiбито iз розладнанням нервовоï системи. — Я думаю! — жахнувся я. — Пiсля Першоï свiтовоï вiйни, — оком не зморгнув Митько, — вченi вирiшили- таки до кiнця розiбратися у цiй загадковiй проблемi динозаврiв. I, нарештi, в двадцятих роках нашого столiття на островi Комодо Зондського архiпелагу було спiймано цього дракона. Ним виявилась гiгантська ящiрка, або ж варан. Не злякатись чотириметрового гiганта важко. Колiр шкiри буро-чорний. З грiзноï iкластоï пащi безперестанку вилiтає яскраво-оранжевий роздвоєний язик, люто дивляться блискучi чорнi очi. Варан ступає сильними лапами, тiло його пiднято над землею, волочиться лише хвiст. Сила в цьому хвостi страшна. Дослiдники бачили, як одним ударом варан збиває кабана, валить з нiг оленя... Дорогою до озера Митько припустив, що село звуть Юркiвкою, бо його звiр, якого назвали Митькозавром Стеценка, належить що до юрського перiоду. За три кроки вiд нас безладно лежало кiлька воронячих пiр'ïн i бiля самоï води знову чiтко вирiзьблялись на пiску таємничi слiди. — А вранцi ïх не було, — згадав я. — Отже, воно вилазило удень. — Та ще й ворону зжерло, — пiдхопив Митько.
Роздiл VII Операцiя Курка провалюється разом iз дiдом Трохимом — Я колись книгу читав, — задумливо сказав увечерi Митько. — Так там писалося про те, як на тигрiв полюють. Мисливець прив'язує до дерева козеня, а сам сидить у засiдцi. Козенятi хочеться додому, воно бiгає круг дерева на прив'язi i жалiбно мекає. А десь поблизу гуляє собi тигр. Вiн чує — хтось мекає, i думає: Це, мабуть, козеня. Пiду- но я його з'ïм. От вiн бiжить до дерева, а мисливець iз засiдки — ба-бах! Тигр — догори лапами, а щасливе козеня вiдпускають додому. — А деякi племена, — на льоту вловив я Митькову думку, — риють на стежцi, якою звiрi ходять на водопiй, здоровенну яму, а iнодi ще й вбивають у дно загострену вгорi коляку, а яму прикривають гiлками i листям чи пiском. Iде собi якийсь лев чи хто, ступив на гiлки i — готово! — Думки читаєш! — радо згукнув Митько. — Ми цi обидва способи поєднаємо. — А козеня де взяти? — Ото ж бо, — спохмурнiв вiн. — Козенят я тут не бачив. Кози є, але ж кози нiхто не дасть. А може, — прояснiло його лице, — мотузку на роги та в лiс, а вранцi вiдведемо назад? — Е нi, я не згоден. Я вже якось у дитинствi пробував визволяти козу, так вона за мною гналася хтозна-куди. Та ще й у лiс ïï тягти... Вона ж не дурна. — Твоя правда, — скрушно хитнув Митя головою, але по тому, як вiн стрепенувсь, я одразу ж здогадався: є ще одна iдея... Довiрливо дивлячись менi в очi, Митько запропонував: — А якщо ми прив'яжемо тебе? — Тобто як це? — вибалушивсь я. — Мотузкою, як же ще! А де взять ïï — я знаю. У клунi висить... — Ти що, жартуєш! — не повiрив я власним вухам. — Та якi жарти? Чим ти гiрший? Мекатимеш потрошку, здалеку й не видно, хто це. Може, воно вилiзе з озера, щоб роздивитись. Га? I якраз у яму втрапить. А ми вже вириємо, постараємось. — Та ти, мабуть, сказився, — обурився я, доп'явши, що Митько й не думає жартувати. — Чим я гiрший за якусь там козу? А чим ти гiрший? Навiть кращий, розумник такий! Мене! До дерева! Мотузкою! А як воно ззаду пiдкрадеться чи збоку? Ти подумав? Себе прив'язуй! — Хай буду я, — хоробро погодивсь Митько. — Я не якийсь там егоïст. Я згоден. Хоча, ти знаєш, менi здається, можна i не прив'язувати. Козу — iнша справа, вона втекла б. А мене можна не прив'язувати. Я i так посиджу. — Та гаразд уже, — охолов я. — А чому обов'язково комусь iз нас? Може, курку? Нiчим не гiрша. Ворон же воно хрумає! — Молодець! — вигукнув Митько. — Звичайно, курку! I мороки набагато менше. — I по хвильцi додав: — Та й безпечнiше. Курка, яку ми надiлили довiр'ям виступити в ролi кози, розумiла, що питання про ïï життя чи смерть стало руба, i чинила шалений опiр. Вона бiгала iз страшенною швидкiстю по дворищу, несамовито кричала i била крилами. — Ху ти, — мовив, одхекуючись, Митько. — Та вона ж бiгає, як коняка. Таку курку можна у воза впрягати! — Це хiба курка! — згоджувався i я, пiдводячись пiсля невдалого кидка. — Це ж страус! I ми знову якомога лагiднiше заводили: — Цiп-цiп-цiп-цiп-цiп! — Тю-тю-тю-тю! Проте курка вiдбiгала на безпечну вiдстань i осудливо стежила за нами. — Та ну ïï, — не втримав перший я. — Всi колiна пооббивав. — Зараз, зараз ми ïï, — не здававсь Митько, виносячи з хати ковдру, — у куток притиснемо, поки бабуся не прийшла. На цей раз ми таки загнали птаху (i хто тiльки назвав ïï свiйською?) мiж курником i клунею i накрили рядном. — Єсть! — вдоволено скрикнув Митько, засовуючи ïï у мiшок, i тут же загорлав: — Ой-ой-ой! Вона ще й дзьобається! — Ну от бачиш, — спiвчутливо сказав я. — А якби коза? Ото б намучились! — Та й то, — вiдповiв Митько. — Бери лопату i ходiмо мерщiй, поки нiхто не бачить. Та зерна прихопи... — Ну що, Митю, може, вистачить? — я стояв по пояс у щойно виритiй ямi i втирав чоло. — Та де там вистачить? Йому звiдси вилiзти все одно, що тьху! До речi, отi варани, що я тобi казав, то вони навiть на нижнi гiлки дерев залазять i хапають мавп. — Нiчого собi новину ти приберiг, — пощулився я. — Заспокоïв. Що ж нам тепер десь у верховiттi жити? Гнiздо собi, може, звити чи дупло видовбать? — Та вiн на людей побоïться... — Побоïться! Бачив, лапища якi. Та йому людину ковтнути, що собацi гавкнуть. А до нас хто в куренi жив? — промайнув у мене жахливий здогад. — Звiдки я знаю. Може, турист який. — А де ж вiн тепер? — Де? Додому поïхав! — Додому! А може, — важко сковтнув я, — воно його з'ïло. — З'ïло? — злякався Митько. — Що це ти верзеш? Хто тобi сказав? Невже, думаєш i справдi... А що? — опустивсь на землю. — Може, й так... А речi? Речi хоч якi лишились би. Не могло ж воно його разом iз речами! — Були речi, — промимрив я, вiдчуваючи, що сорочка липне до спини. — Сандаля. Отут же, бiля куреня лежала. — Сандаля? Чого ж мовчав? — А що менi було — кричати на весь лiс? Теж менi знахiдка! — I куди ти ïï подiв? — У вогнище вкинув. У перший же день. Вона ще так кадила добре вiд комарiв. — Ай-я-яй! — мало не застогнав мiй друг. — Спалив речовий доказ! Оце, може, й усе, що вiд людини залишилось. Хоч би пам'ять рiдним була. — Дуже б вони тiшилися тiєю пам'яттю. — Черства ти людина! Егоïст! А якби тебе з'ïло, то твоя мама й сандалi була б рада. — Та цур тобi, Митю! Що ти кажеш таке? — А що? — розпалювавсь ще бiльше Митько. — Рада була б! — Та стривай!.. Щось ти вже сильно, теє, перегнув. — Чому перегнув? Приïхав якийсь науковець, професор, а то й академiк. А може, просто ентузiаст — природолюб. Теж дiзнався, що в озерi хтось живе, й вирiшив спостерiгати, як i ми. Збудував курiнь, сiв вiдпочити, помилуватися природою, скинув одну сандалю, а тут воно його — хап! I готово. — Еге, бач, як воно обертається, — роздумливо подав голос я. — Хоча нi, Митю, нi. Якби тут людина пропала, то вже й шукали б ïï усi, i мiлiцiï понаïхало б. А нас i на гарматний пострiл сюди не пiдпустили б. — Авжеж, — зрадiв Митько. — Та цього просто не може бути. Давай я тебе змiню. Я охоче вилiз iз ями й подав лопату друговi. Роботу закiнчили аж надвечiр, бо Митько наполiг, щоб вибрану землю однести геть, iнакше воно здогадається, що раз є купа землi, мусить бути i яма. — Ху, ну й ну, — стомлено хитав я головою, дмухаючи на стертi долонi. — Ямка — будь здоров! Хоч слона лови. От iще кiлка треба вбити. — Та ти що — кiлка! Воно ж загине, а нам потрiбне живе... Ми витягли птаху з мiшка й прив'язали мотузкою до дерева. Однак курка, стомлена вранiшнiми переживаннями або ж здогадавшись, що служить приманкою, кудкудакати не хотiла. — Ти бачив таке? — дратувавсь Митько. — Вона вже занiмiла, як до дiла дiйшло. Ну, квокчи ж, ну, ну, отак-от: кво-кво-кво-кво-кво. — Перестань. У неï i так психiчна травма. Хай заспокоïться, а тодi, може, й заквокче. Однак не завадило б i повечеряти. — Звичайно, — згодивсь товариш. — Що то нам Бог послав, точнiше, бабуся пiдкинула? Ми, що мрiяли готувати смачну поживну юшку, ïсти смажену рибу, виловлену власними руками, тепер змушенi запихатись пирогами з квасолею. Яка юшка! Яка риба! Подiï останнього часу стали розвиватися з такою швидкiстю, що навiть вудки закинути — i то не було вiльноï хвилини. — А хто обiцяв юшку в казанку над полум'ям? — усе ж запитав я в Митька. Той невдоволено зашурхотiв соломою: — Овва! Юшки! Ти ж бачиш, що робиться. То в село, то iз села, то в бiблiотеку, то на озеро. То курку кради, то яму рий. Нiколи й угору глянути. Тим часом споночiло. — Швидше б ми його побачили, — мовив Митько, — а то прив'язанi до цього куреня, як та курка до дерева. До речi, вона так i не думає квоктати. — Хай собi. — Скорiше б воно вже вилазило. Стривай-но, — стишив Митько голос. — Диви... — Та це ж людина! — вигукнув я, але було вже пiзно: чоловiк, зойкнувши, повалився униз. — От лиха година! — крикнув я, вискакуючи з куреня. — Хто це? Що з вами? Ви цiлi? — Та здається, — озвався сердитий голос дiда Трохима, i над краєм ями з'явилась його голова. — От чортяка, — мовив дiд, вилiзши на гору. — Мало в'язи не скрутив. I хто його таке ямище вирив? — А це, дiдусю... — почав був я, але побачив, як Митько показує менi кулака, i зрозумiв, що дiдовi й справдi нi до чого знати правду. — Це, дiдусю, — пробелькотiв Митько, — ми й самi не знаємо хто. То не було, не було, а то враз з'явилась. I навiщо це хтось вирив, поняття не маємо! Ще й таку здоровенну. Ти не знаєш, Сергiю? — Нє-е. — От бiда, — зiтхнув дiд. — А бабуся ж вам молочка передала. Так оце й вилилось усе. — Молочка, — облизнувсь Митько. — I багато? — Повний бiдончик. — А може, не все вилилось? — Та нi, все. — Жаль, — гiрко зiтхнув Митько. — Ех, якби знати, хто це, — нещиро правив далi. — Я йому б... — Авжеж, — хитав головою дiд. — Ну як вам тут, добре? — цiкавивсь, прямуючи до куреня. — Добре, дiдусю. Може, ви лимонаду хочете? — пiддобрювались ми. — Нi, дякую, не хочу. А от водички випив би, є у вас водичка? — Є, дiдусю, ось, — мовив я, зачерпнувши кухлем з вiдра. — Спасибi, — лагiдно подякував той. — Ну, а лопатка вам уже не потрiбна? — Лопатка? — зашарiвсь Митько. — Еге ж, лопатка. Он вона й лежить. — Ай справдi, лопата, — дурнувато гигикнув я. — А то бабуся шукала сьогоднi. А лопата, бач, у вас. Ви, мабуть, черви копали? — От-от, черви. Рибу ловити, — випалив Митько. — Ну й багато вловили? — Та не, не дуже, щось кльову не було. — А оце ще й курка пропала. Чи вкрав хтось, чи собака який придушив. I саме в цей момент капосна курка, що, мабуть, задрiмала пiд деревом, мовби почула, що йдеться про неï, i стала несамовито квоктати. — Ти бач, — наче не вiрячи власним вухам, дивувавсь дiд. — Здається, курка. — Курка, дiдуню, курка, — хутко запевнив його Митько. — Ми оце прийшли iз села, бачимо — бiгає отут. Так ми ïï до дерева прив'язали. — Ой-йой, це ж куди забiгла! — розвiв руками дiд. — Якось вiддав я сестрi котика свого на кiлька днiв, а сестра живе кiлометрiв за п'ятнадцять од Юркiвки. Сiла, значить, на автобус i поïхала. Коли це минає неповний тиждень, чую — нявчить щось уранцi пiд дверима. Глядь — а то Мурчик мiй. Набридло, видать, у сестри, то вiн до мене й прибiг. А оце, значить, i курочка так само. Полюбила вас крiпко, видать. То ви ïï завтра принесете? — Принесемо, принесемо, — спантеличено запевняли ми. — I лопатку тодi я сьогоднi брати не буду, бо ж ви, мабуть, i яму хочете закидать, а то ще втелющиться хтось iзнов та в'язи скрутить. А я вже пiду. — Посидьте, дiдусю, ще, — улесливо завели ми. — Та нi, пiду. Пiзненько вже. А це, бач, хотiв молочка вам принести. Ну, бувайте. — До побачення, дiдусю. До завтрього, спасибi вам, — кволо вiдповiли ми. — I кебетний же дiдуган, — мовив по хвилi Митько. — Все зрозумiв. — Та тут уже нiчого не вдiєш. — Добре, що кiлка не вбили, як ти казав. — Авжеж, це ще дiдовi пощастило. На цьому й ми погодились. Роздiл IX
Таємниця лiсового озера Пiсля того випадку Митькозавр бiльше не з'являвся. — Може, вiн потонув, — висловив я припущення, але Митько так на мене поглянув, що я в ту ж мить пройнявся вiрою у вiчне iснування тiєï потвори. У нашому життi нiяких змiн не вiдбулося. Ми, як i ранiш, сидiли за книжками, доводили один одному свою точку зору й майже щодня ночували в куренi. У Фа-Дiєза щез тромбон, i дядько Гнат оплакував його зникнення, мовби пропала його рiдна дитина. Подейкували, що то розстарався хтось iз доведених до вiдчаю сусiдiв. Проте через два днi тромбон знайшовся: висiв просто на штахетинi. Радостi Фа-Дiєзовiй не було меж. Вiдтодi вiн грав з iще бiльшим натхненням, але вже при зачинених дверях i вiкнах. Митькова бабуся не могла нами нахвалитися. — Ну й онучки ж у мене, — казала вона. — Тихi, сумирнi, слухнянi, посидючi. А книжки як люблять! Чого батьки на них жалiються — не розумiю. Це ж щастя — таких дiточок мати. — Жах, — сказав якось Митько. — Якби наша Iрина Семенiвна знала, як ми тут зубримо ïï предмет, вона, мабуть, на три роки вперед поставила б нам п'ятiрки... — А ти нiчого не помiтив? — примружив я очi. — А що саме? — А те, що вперше ти назвав нашу ботанiчку Iриною Семенiвною, — єхидно зауважив я. — Ай справдi, — засмiявся вiн. А днi минали. Час було збиратися додому. — А що, якби ми його справдi побачили? — якось запитав я. Ми сидiли бiля нашого куреня i дивились, як нiч спадає на лiс. — Треба було б спробувати спiймати, — рiшуче вiдповiв Митько. — Скорiше воно тебе спiймає. — Тодi хоча б сфотографувати... Потiм здати фотографiю до академiï наук iз описом усiх наших пригод. Класифiкувати його — за фотографiєю це неважко. Оце було б вiдкриття!.. Уявляєш, вмикає наша Iрина Семенiвна радiо, а там: Учнi шостого Б класу середньоï школи мiста Києва Дмитро Омельчук i Сергiй Стеценко в результатi тривалого пошуку... Може, ще й по медалi... Мабуть, За вiдвагу. — За вiдвагу? Яка ж у нас вiдвага? От скажи менi, було таке, щоб ти, поки ми отут, дуже — дуже боявся? Так боявся, що аж колiна трусились. Було? — Було, — сказав Митько. — Коли булькало... Лiзти хотiв, але боявся — страх один. — I я боявся. Аж тремтiв. — Тихше, Сергiю, — почув я шепiт друга. — Здається там он... Диви... Я мерщiй обернувсь i теж вловив якийсь неясний рух. Коло самоï води. — Хапай лiхтарик, — зашепотiв Митько, — тiльки не вмикай, щоб не побачило свiтла. За мною!.. На слабких ногах я виваливсь iз кущiв, натис на кнопку лiхтарика й завмер... Водою пливло щось надзвичайне, неймовiрне i дуже доiсторичне. Це я зрозумiв одразу. На поверхнi виднiла лише голова, але що то була за голова!.. Ось потвора повернулась до нас, i блимнули червонясто два великих ока. Мiж ними стирчав хижий рiг. З напiврозкритоï пащi виглядали гостреннi бiлi зуби... — У-у-у-у — люто завила мордяка i стала наближатись... I ми вже було кинулись бiгти, коли це Митько вкляк на мiсцi. — Нi! — мовив вiн, важко переводячи дух. — Нi! Крiм нас же нiхто його не бачив... Я не побiжу! Щоб потiм розказати!.. Яке воно... — У-у-у-у! — ревонуло страхiття ще раз. — А! Лякати! То ти нас лякати! — несподiвано заверещав неприродно тонким голосом Митько i, кинувши поглядом по берегу, вхопив каменюку i пожбурив нею в оту голову. Четвертим чи п'ятим каменем вiн таки влучив у голову. Щось у нiй голосно трiснуло i... ми побачили, що рiг, отой страшний рiг, який стирчав мiж очей, зламався. — А-а-х-х! — тiльки й мовив я. — Оце удар! Iз тварюкою в цей час дiялося щось дивне. Вона смикнулась в один бiк, у другий i пiшла пiд воду. — Втекла! Втекла! — радо пiдстрибнув я. Проте вода там, де зник Митькозавр, хлюпала й булькала, i ми зрозумiли: звiр лише пiрнув. Ось голова його знов з'явилась на поверхнi i раптом людським голосом загорлала: — Рятуйте! Рятуйте! Тону!.. — Василь? — безтямно глянув я на друга, проте одразу ж здогадався: — Воно його проковтнуло! Живого! I тут я побачив, що Митько скидає джинси. Туфлi поруч iз лiхтариком уже лежали на пiску. — Куди ти? — зойкнув я. — Воно ж i тебе... — Ти що? Не зрозумiв iще? — сердито гукнув вiн. — Це отой велосипедист. Присвiтино менi, — i кинувся в озеро. Я примостив лiхтарика так, що промiнь його висвiтлював арену подiй, i як був — у шортах i тенiсцi — теж шугонув слiдом i поплив. Вода попереду аж клекотiла. — Ой, помо!.. Поможiть! Я бiльше не буду!.. Я вхопивсь обiруч за ту страхiтливу голову — пiд пальцями вiдчув цупку тканину — проте звiльнити Василя нiяк не мiг. Тодi я пiддiв рукою знизу i, намацавши якийсь пасок, що стало сили, рвонув за нього. Пасок вiдiрвавсь, i опудало потвори легко одлетiло геть... Тим часом ми мало-помалу наближались до берега. Ось ноги моï вже торкнулися Ґрунту, i ми з Митьком пiд пахви витягли Василя на сухе. — Догрався? — мовив Митько, схрестивши на грудях руки. — Пустунчик! Василь щось белькотiв, раз у раз пускаючи з рота фонтанчики. Видно, вiн здорово наковтався води. — Ря-ря-ряту-уйте! — проквилив зрештою перше розбiрливе слово. — Та вже ж урятували, — вiдповiв я. — Чи тебе ще в село вiднести? — Нi-i, в с-село не треба, — цокотiв той досить жваво зубами. — Я с-сам. — Ну i чого ж ти домiгся цим маскарадом? — спитав Митько. — Я хотiв вас налякати, — схлипнув Василь, — та в ременях заплугався. — Ха! Налякати! — гордо мовив я. — Ми не з лякливих, правда, Митю? — Еге, не з лякливих, — протягнув Василь. Вiн iще не зовсiм оговтався. — А канiстри хто злякався? — Якоï канiстри? — I слiдiв. — Та яких слiдiв? — Дивiться яких! — вiн важко вiдлiз навкарачках у сторону, понишпорив у темрявi, повернувся з якоюсь дерев'янкою i з розмаху вдарив об пiсок. — О! I о! I осьо! — То це ти? Це ти ставив отi слiди? — скрикнув я, дивлячись, як пiд ударами дерев'янки гине нагла мрiя про велике вiдкриття. — А хто ж, по-вашому? Звичайно, я. Вирiзав iз корча оцей от слiд i ставив час вiд часу. А ви й повiрили, дурнi голови! I бурштин вам подарував, — у сестри з намиста зняв. I дерева граблями подряпав, i вороняче пiр'я поклав. I в тромбон дудiв, — Фа-Дiєзiв, а ви й не впiзнали. А бульбашки пам'ятаєте? Так то я прив'язав до дiрявоï канiстри каменюку i пожбурив у воду. От вона й булькала. Сам я тодi в кущах сидiв i од смiху помирав. За ногу вхопить! Хто? Канiстра за ногу? Ха! А вони щось там шукають, до бiблiотеки бiгають щодня. Вiн закашлявся i знов пустив ротом фонтанчик. — А здорово я вас, га, у дурнi пошив? А ви й клюнули. — Ах ти ж... Ах ти ж брехiцефал, — засичав я, пiдступаючи до нього. — Ах ти ж диплодок нещасний. То ти нас дурити здумав! Ану, Митю, давай-но виб'ємо йому бубни! — Та кинь, Сергiю, — озвався Митько. — Давай краще подякуємо йому, — мовив раптом. — Подякуємо? — дурнувато гигикнув Василь. — За що подякуєте? Я теж здивовано зиркнув на Митька. — Васю, — почув я голос мого друга. — А що ти знаєш про стегозаврiв? — Стегозаврiв? — перепитав той. — А про архiоптерикса? — Кого-кого? — А про iндрикотерiïв? — не став навiть повторювати Митько. — Та йди ти iз своïми птерiями. — Так от, Васю, ми тобi вдячнi за те, Васю, — видно було, що Митько хвилюється, — що ти влаштував нам такi чудовi канiкули. Ти, Васю, не шкодував часу на отi своï вигадки, а ми цiлий мiсяць вiдчували себе... вiдчували себе дослiдниками, слiдопитами, шукачами. Завдяки тобi ми тепер знаємо багато такого, Васю, про що ти й гадки не маєш, хоч i закiнчив вiсiм класiв. Ми вiдкрили для себе такий свiт, який тобi, Васю, i не снився. Ти сказав, що пошив нас у дурнi. Ти, Васю, коли хочеш знати, сам себе пошив у дурнi. От за це й спасибi тобi. Ходiмо, Сергiю. I ми пiшли. А Василь лишився на пiску — мокрий i жалюгiдний. Нiхто з нас не зронив i слова, та чи й була в них, у словах, якась потреба? Ось- ось уже мав спалахнути обрiй там, де сходить сонце. А колекцiя? — нараз виринуло в моïй пам'ятi. — А як же колекцiя? Але ж у нас попереду є пiвлiта, — тут же заспокоïв я себе. — Ще цiлий мiсяць. Теж, мабуть, не менш цiкавий i переповнений новими подiями. I взагалi, у нас попереду ще дуже багато цiкавого, i завжди так буде, поки ми з Митьком. Поки ми з Митьком... Захоплюючий динамiчний сюжет i доброзичливий гумор стали причиною загальноï популярностi твору Я. Стельмаха.

Метки Химера лiсового озера, або Митькозавр iз Юркiвки, ЯРОСЛАВ СТЕЛЬМАХ, скорочено, стисло, уривки, у скороченому вигладi, коротко
Химера лIсового озера, або Митькозавр Iз ЮркIвки


На главную
Комментарии
Войти
Регистрация